Генеалогия Бессарабии

Тузли — село, центр однойменної сільської Ради, якій підпорядковані села Базар’янка, Безим’янка, Весела Балка, Веселе, Лебедівка, Новомихайлівка, Ясногородка. Розташовані за 4 км від Чорного моря на західному березі лиману Бурнас, обабіч неглибокої балки, яка під час дощів заповняється водою, що стікає в лиман. Відстань до районного центру 38 км, до найближчої залізничної станції Кулевча (на лінії Одеса—Ізмаїл) — 35 км. Населення — 2920 чоловік.
На території Тузлів у 1959—1960 рр. знайдені рештки давніх поселень доби пізньої бронзи (кінець II тисячоліття до н. е.) і черняхівської культури перших століть н. е. Недалеко від села, в зруйнованому кургані, відкопано поховання дитини печеніга, де знайдено золоті прикраси (XI століття).
Інші археологічні пам’ятки та писемні джерела свідчать про те, що ця територія була заселена слов’янами і входила до складу Київської Русі. Монголо-татарська навала, потім турецькі поневолювачі спустошили край. Кількість слов’янського населення дуже зменшилася. Лише з послабленням Туреччини в кінці XVIII століття на цих землях кількість слов’янського населення помітно збільшується.
Село Тузли засноване в 1787 році. Вперше тут зупинилися пастухи-кочівники, які випасали на незайнятих землях свої отари. Інші поселенці займалися видобуванням солі. Оскільки промисел посідав помітне місце, село було названо Тузлами, від турецького «туз», тобто сіль. Згодом сюди прибуло чимало втікачів від поміщиків-кріпосників з Полтавської та інших губерній, які намагалися уникнути кріпацького гніту. Крім українців, тут поселялися росіяни, молдавани, а також вихідці з інших народностей.
В 1847 році тут налічувалось 1000 жителів. Тоді ж було засновано початкову школу, в якій навчалися діти нижчих наглядачів за озерами.
Населення Тузлів займалося хліборобством, вівчарством, рибальством, а більша частина — видобуванням солі. Землю орали т. зв. малоросійським плугом або однозубим ралом, сохою. Сіяли вручну. Збирали врожай серпами і косами, а обмолочували ціпами або котками в кінній запряжці.
До 1856 року соляний промисел у Тузлах належав казні і давав близько 2—3 млн. пудів солі на рік. Згодом тут виникають і приватні промисли. Найбільший з них Чефалія видавав 6—7, а то й 8 тис. пудів солі за сезон. Починався він у серпні, коли в озерах залишалося зовсім мало води. Ще задовго до цього сюди з’їжджалося багато купців. Іноді тут зупинялися табором навіть з сім’ями та власною худобою 600— 700 чол. Робітників, що видобували сіль, протягом сезону збиралося тисяч з десять.
Найбільшу кількість солі купували чумаки, що приїздили з Полтавщини та інших місць України. Ще з ранньої весни сюди по сіль з’їжджалось безліч чумацьких возів. Вони зупинялися в степах навколо Тузлів, де можна було користуватися пасовиськами та криницями. Так, у 1846 році до тузлівських соляних промислів прибуло 60 тис. возів, з якими було не менше 15 тис. погоничів та 120 тис. голів худоби. Часто така кількість людей надовго затримувалась біля Тузлів. Щоб прохарчувати себе і прогодувати худобу, чумаки йшли на заробітки до сусідніх поміщиків або тузлівських багатіїв.
Праця на солевидобуванні була тяжка і виснажлива. З раннього ранку робітники візками в’їжджали в озеро з пологих берегів, займали ділянки і лопатами відколювали куски солі. Потім вилами підіймали її з води і навантажували на візки. Тут сіль обсихала, після чого її звозили на середину ділянки і зсипали в «бугри», які швидко тверділи, утворюючи суцільну масу. Солона вода, в якій від світанку до смеркання стояли робітники під серпневою спекою, роз’їдала тіло, а тяжка праця виснажувала сили і здоров’я. Плата ж була низькою. На добування солі, утримання управління, приміщень та інші потреби казна витрачала по 2 коп. сріблом з пуда, хоч продавалася сіль з казенних запасів по 27 коп. сріблом за пуд. Власне, кожен мільйон пудів солі давав казні 250 тис. крб. чистого прибутку. В той же час робітники за свою важку працю одержували копійки.
Згодом солевидобувні промисли перейшли до рук приватних підприємців.
Голод, хвороби підстерігали бідняцьке населення на кожному кроці. Але трудящі не мирились з таким становищем. У 60-х роках XIX століття селяни відмовились відбувати повинність підводами, а також вимагали передати утримання сільської пошти на рахунок земського збору.
В 1878 році Тузли вже називалися посадом. Тут було 114 будинків, у яких мешкало 1274 жителі. Також було 4 вітряки і 6 шинків. Жителі посаду мали 300 голів великої рогатої худоби, 15 825 овець і 200 коней. Звичайно, що більшість цього поголів’я належала місцевим багатіям.
У середині 70-х років XIX століття в посаді було двоє невеличких парафіяльних училищ.
Наприкінці XIX століття соляні промисли знову перейшли до казни. Незважаючи на деякий технічний прогрес у ряді промислових галузей, солевидобування в Тузлах залишалося таким же примітивним, як і в першій половині XIX століття. Через наявність великої кількості вільних робочих рук, зокрема розорених селян Тузлів і сусідніх сіл, які шукали будь-якого заробітку, адміністрація промислу зовсім не дбала про полегшення людської праці.
Нелегко було й тим жителям, що займалися сільським господарством. Внаслідок класового розшарування чимало родин залишилося без землі. Щоб не вмерти з голоду, вони наймалися на соляний промисел.
Умови життя трудового населення були жахливими. Переважна більшість мешкала в глиняних хатах, т. зв. бурдейках. Під одною покрівлею було і житло господаря, і хлів та інші господарські приміщення. Вздовж оселі ставили невеликий навіс на дерев’яних або кам’яних підпорках, під яким восени сушили цибулю, кукурудзу, тютюн тощо. Помешкання мало чисту хату, або горницю, і чорну, де стояла піч з лежанкою. Під глухою стіною, біля печі, лаштувався на стовпцях дерев’яний піл, трохи далі — стіл, під вікнами, вздовж стіни, дерев’яна лава, а в кутку, на стіні, висів мисник. В горниці теж був піл, або тапчан, стіл, під вікнами лава і скриня, в якій зберігалася одежа, взуття тощо. Житло на чорну і чисту хату ділили сіни і комора. Як правило, опалювалася, і тільки взимку, піч у чорній хаті. Освітлювалась хата каганцем. Гасовими лампами користувалися лише багатії. Вони жили в добротних кам’яних будинках під черепицею.
Одежа була домашнього виробництва: з грубого домотканого сукна шили верхній одяг, з полотна — спідній. Високі баранячі шапки носили взимку і влітку. Кожна селянська сім’я забезпечувала себе і взуттям, виготовляючи постоли з волової чи кінської шкіри. Звичайно, біднота і цього не мала в достатку. Тільки багатії купували шкіряне взуття, матерію та одяг у місті.
Хоч через важкі соціальні умови більшість селян залишалася неписьменною, проте набутий життєвий досвід з великою любов’ю передавався ними з покоління в покоління. Так, ткання сукна, килимів, налавників, доріжок, плетіння вовняних панчіх, вишивання сорочок, вичинювання шкур, виготовлення глиняного посуду — все це стало надбанням самодіяльності жителів Тузлів. Народна творчість знаходила своє відображення також у прикрасах жител та побутових речах, часто зберігаючи національний колорит. Так, українці і росіяни розмальовували фронтони будинків і загорожі півниками або квітами на білому фоні. Молдавани прикрашали хати й паркан біля воріт також квітами або деталями рослинного орнаменту.
Зберігав народ пісні, казки, перекази, героями яких були богатирі — борці за щастя народне. Наприклад, в українських, російських та молдавських піснях, казках і переказах злими ворогами завжди були турки, татари, польська шляхта, свої поневолювачі — російські та українські поміщики і молдавські бояри. В побутових піснях оспівувалися різні процеси праці. На традиційні вечорниці в українців і молдаван та вечорки в росіян збиралися не тільки молоді, а й літні люди. Тут розмовляли, співали пісень і одночасно виконували якусь роботу; у росіян і українців, як правило, чоловіки нанизували перець, тютюн, жінки пряли, плели; у молдаван — теребили кукурудзу, пряли вовну.
На початку XX століття становище переважної більшості жителів Тузлів значно погіршало. Збільшилася кількість безземельних і таких господарств, що мали по 1—5 десятин землі. Безземельні наймалися на роботу до куркулів або працювали на соляному промислі.
Діти бідняків у школі не навчалися. Якщо часом бідняцька дитина починала ходити до школи, то тільки до перших морозів, а потім за браком взуття і одягу залишала її. До того ж невеличке однокласне народне училище не могло вмістити й половини бажаючих. Містилося воно в старому, тісному, вогкому і темному будинку. Завідуючий училищем І. Д. Володимиров даремно просив адміністрацію про розширення школи. Щоб якось вмістити дітей, він розсаджував їх біля вікон і в проходах між партами на ящиках тощо. Училище не мало ні учнівської бібліотеки, ні елементарних наочних приладь. Між тим, потреба вчитись була велика. З року в рік багатьом дітям відмовляли в прийомі до школи за «недостачею місць».
Тяжке матеріальне становище викликало гостре незадоволення серед трудового населення. На початку XX століття в село проникають революційні ідеї. З жандармських документів відомо, що’ в квітні 1904 року в Кишиневі були затримані житель посаду Тузлів Д. Р. Вегержинський, 32 років, і житель Кишинева Корнієнко, які поширювали нелегальну літературу з метою агітації серед населення. Під час обшуку в обох затриманих знайдено соціал-демократичні видання — 5 примірників прокламацій і 4 брошури.
Під впливом революційних подій, що відбувались по всій країні 1905—1907 рр., спалахнули виступи трудящих і в Тузлах. Селяни намагалися поділити землі місцевих багатіїв і сусідніх поміщиків. Виступаючи проти самоуправства і гніту експлуататорів, у 1906 році вони підпалювали поміщицькі садиби.
Революційна боротьба продовжувалась і в наступні роки. У 1917 році вона розгорнулась з новою силою і проходила в Тузлах більш організовано, ніж в інших селах Ізмаїльського повіту. Однак після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції куркулі на чолі з повітовим комісаром Тимчасового уряду намагалися захопити в свої руки владу в сільських і волосних комітетах, зберегти старі посади, чиновників. Колишні чорносотенці, писарі, шинкарі, староста, збирачі податей і сотники перешкоджали трудовому народові вибирати своїх представників до місцевих органів управління. Восени 1917 року селяни Тузлів виступили проти дій реакції і обрали сільський комітет.
Звістка про Велику Жовтневу соціалістичну революцію в Петрограді та про прийняття декретів про землю й мир мала вирішальний вплив на посилення революційної боротьби в Тузлах. Протягом листопада — грудня 1917 року і січня 1918 року селяни розподіляли між собою куркульські землі.
Довести революційні перетворення на селі до кінця не довелось. Скориставшись виключно важким становищем молодої Радянської держави, румунські бояри за допомогою націоналістів-зрадників молдавського народу, всупереч бажанням трудящих, взимку 1918 року окупували Бессарабію, в т. ч. й Тузли. Почалися довгі і тяжкі роки панування боярської Румунії. Життя стало ще важчим, ніж за часів царського режиму. Румунські бояри, поміщики і буржуазія розглядали Бессарабію як край для наживи. До того ж окупанти мстили трудящим за їхню активну участь в революційній боротьбі в дні Великої Жовтневої соціалістичної революції і встановлення Радянської влади. Вони повернули землю поміщикам, розстрілювали і катували невинних людей, румунізували школи тощо. В 1918—1924 рр. проведено т. зв.. аграрну реформу, за якою значна частина угідь стала казенною і могла передаватися лише в оренду. Землю, що була залишена селянам, вони могли придбати по дуже дорогій ціні. Викуп селяни мали внести протягом 40 років. Проте внаслідок кризи, яка охопила Румунію, уряд стягнув ці гроші за 5 років. Крім того, з кожного селянського двору брали щороку пересічно по 4 тис. лей податку.
На економіці села негативно позначилась відірваність Бессарабії від України та її традиційних ринків, зокрема Одеси. Сільськогосподарські продукти збувати було ніде. Селяни розорювались і за безцінь продавали свої землі куркулям. Так, за даними 1921—1937 рр. у Тузлах з 650 господарств налічувалось 75 безземельних,. 146 мали по 3—5 десятин. В той же час куркульським господарствам належало по 100 і більше десятин землі. Біднота не мала великої рогатої і робочої худоби, реманенту. З 211 господарств на початку 1940 року лише половина мала деякий реманент, 93 були безкінні, 56 мали по одній коняці. Щоб обробити свої крихітні наділи, вони змушені були завжди просити в куркулів у борг і тяглову силу, і насіння для посіву, а потім віддавати чи відробляти вдвоє більше.